Діагноз для партнера

Ти токсична! Ти - явно "нарцис"! Припини цей газлайтинг! В тебе точно панічні атаки! 

А ви вже поставили психічний діагноз своєму партнеру? Може, свій діагноз також почули?

Зараз, в епоху шаленого розвитку «кухонної психології», ми всі президенти… закреслено - психотерапевти. Спрощені поради та меми в соцмережах створюють ілюзію що психологія це насправді легко. А якщо ти можеш влучно вставити в розмову психологічні терміни, то виглядаєш нібито переконливо. Такі терміни часто стають прикриттям для критики, яку складно сказати в очі.

Але ж, як завжди, правда більш банальна. Часто таки "діагнози" це спосіб уникати складних розмов про конкретну поведінку, власну або партнера. Нам простіше сказати “ти токсичний”, ніж описати, що саме болить, причому найчастіше у нас самих. До того ж ми іноді бажаємо пояснити складні стосунки, які потребують зусиль, простим ярликом. Знайомо? І ти ж знаєш, що так воно не працює, якщо ми хочемо зберегти стосунки.

Тому мій висновок - припиніть ставити діагнози своєму партнеру, поважайте її/його, намагайтеся вдвох створити безпечне середовище, де ви можете ділитися своїми емоціями, болями та почуттями. А діагнози залиште спеціалістам.

Більше в Інстаграм https://www.instagram.com/milashchuk_official

Очікування

Чи є в тебе принц на білому коні? Або зачарована красуня у високій вежі?

У кожного з нас є свої уявлення про те, якими мають бути стосунки: що ми хочемо від партнера, від життя поруч із ним, від «ідеального» сценарію. Ці очікування тягнуться з дитинства, з того, що ми бачили вдома, або від людей, які для нас колись були прикладом.

І мати цей внутрішній список бажань абсолютно нормально. Нормально хотіти, щоб близька людина певним чином ці бажання підтримувала або виконувала.

Але є одна річ, про яку ми часто забуваємо: сказати про це вголос. Не натяками, не «ну це ж очевидно», а прямо. Бо інакше починається класична гра в здогадки, коли хтось ображається або ображає, хтось робить не те, хтось не виправдовує те, про що навіть не здогадувався.

Одне з моїх ключових спостережень за роки роботи з людьми - проговорювати свої очікування, бажання та потреби критично важливо. Ніхто не здогадається за вас, що вам потрібно. І не зроблять нічого, якщо їм все не сказати "словами через рот" якомога раніше. Так, до речі, ми й самі можемо краще зрозуміти власні бажання та очікування.

Згодні?

Просте життя лякає

А якщо твоя постійна напруга й досягнення - це не сила, а страх?

Просте життя лякає. Не тому, що воно нудне. А тому, що в ньому стає надто видно нас самих. Без постійної напруги нам не пояснити, чому важко. Без героїзму складніше виправдати втому. Без боротьби зникає звичний шум, за яким ми роками ховалися.

Особливо це знайомо чоловікам. Нас вчили бігти, терпіти, перемагати. Не болить, значить мало стараєшся. Якщо покійно, значить розслабився і скоро програєш.

А наші неврози ще й підливають пального. Страхом бути недостатнім. Побоюванням зупинитися і раптом відчути порожнечу. Побачити, що без досягнень ти все ще маєш справу з собою.

Тому ми обираємо складність. Замість уповільнення прискорюємо все. Беремо на себе більше, ніж можемо винести. Живемо в постійній зібраності і називаємо це відповідальністю. Виснаження плутаємо з характером, а надмірну тривогу з амбіціями.

Це стосується не лише чоловіків. Жінки, на мій погляд, теж часто живуть на межі, просто в іншій формі. Бути кращою, старатися більше, жертвувати собою. Механізм той самий. Життя через напругу, бо інакше ніби не зараховується.

Але... Часом виникає питання: а хто я, якщо мені не треба доводити, що я витримую? Ким я стаю, коли не біжу?

Якщо знайдеш сміливість відповісти собі, ця відповідь проста і не дуже приємна. Життя, яке тримається лише на напрузі і внутрішньому тиску, це не сила. Це невротична звичка.

Вважаю, справжня зрілість починається коли ти дозволяєш собі жити без постійного тиску на себе. Не тому, що здався. А тому, що перестав боротися з собою.